З того часу я прочитав безліч матеріалів про цей грандіозний, унікальний культурний прецедент Центральної Азії і чесно зізнаюся — ніщо з побаченого раніше в подорожах мене так не захоплювало. Це не просто масове народне свято, це важлива місія — відродити та зберегти споконвічно східні, узбецькі традиції, показати та розповісти про них світові. Багато чудових звичаїв, у тому числі стародавні види ремесел та мистецтв за 70-річну історію Узбекистану у складі Союзу незаслужено утискалися, але зараз завдяки зусиллям некомерційних організацій та громадянської активності переживають новий розквіт.
«Асрлар садосі» як творчий проект задуманий та реалізований дочкою президента Узбекистану Гульнарою Каримовою. Очолюваний нею Фонд Форум, одна з найвпливовіших культурних організацій СНД, проводить цей фестиваль під егідою ЮНЕСКО з 2008 року в різних галузях країни, почергово розкриваючи характерні етнографічні особливості, що їм властиві. Свідками цього стають не лише запрошені закордонні гості, а й туристи, які на цю пору вирушають до Узбекистану спеціально заради участі у фестивалі. Ну, а жителі обраної області — водночас гостинні господарі, і артисти, і учасники національної урочистості. Тематичне різноманіття «Асрлар садосі» — те, що приваблює мене насамперед. Легше перерахувати те, що він не охоплює, чогось, чому пропонують організатори подивуватися нам, європейцям, щоб переконатися, що Схід — справді тонка справа. Для проведення фестивалю обирають історично примітний район, як, наприклад, хівінська Ічан-Кала, бухарський Арк, каракалпакська Тупрак-Кала, і на два дні реконструюють їх привабливу давню подобу.
Вулиці набувають вигляду розкішних східних базарів, всюди звучить національна узбецька музика, прилавки рясніють хан-атласом, свого роду візитною карткою країни, витонченими, ексклюзивними виробами з глини, дерева, порцеляни, тканин. На площах проводять баранячі та півнячі бої, заводчики з гордістю демонструють неймовірної краси коней, наїзники показують свою ризиковану і прекрасну майстерність, а над усією пишнотою ширяють у небі спритні канатоходці. «Асрлар садосі» також із повним правом можна назвати святом для гурманів та любителів вивчати народну кухню Азії: у кулінарному мистецтві змагаються ошпази з усіх регіонів Узбекистану, пропонуючи види плову, анітрохи не схожі один на одного. Велику етнографічну цінність є унікальним Фестивальом національної сукні. Традиційні тканини – адреса, шойї, ало-бахмаль, складаються в силуети, властиві кожній з областей країни. Словом, «Асрлар садосі» — це велике мультикультурне явище, найважливіше у своїй значущості зберігача традицій і безсловесного, але промовистого їх оповідача.
Цей фестиваль є свого роду доказом туристичного інтересу до Узбекистану, який, незважаючи на систематичні опозиційні гран-піке у ЗМІ, продовжує утримувати інтерес до себе в західних країнах. Про це говорить і творець фільму, який мене надихнув: «Такі фестивалі, як „Асрлар садосі“, заохочують і підтримують художників, артистів і майстрів прикладного мистецтва, завдяки яким зберігається багата спадщина Узбекистану. Прийміть це до уваги, коли душа проситиме незвичайної подорожі». Дотримуючись доброї поради, я з нетерпінням чекаю весни, щоб вирушити в узбецьке місто Навої, славне петрогліфами ущелини Сармишсай, цілющим джерелом Чашма зі священною рибою та руїнами стародавньої фортеці Олександра Македонського. Саме там цього року знову пролунає «Відлуння віків».